Нарцис відвернувся від Ехо з відразою, й промовив: «Я швидше помру, ніж віддам тобі владу наді мною». Все, що Ехо змогла відповісти було: «Віддам тобі владу наді мною». Але Нарциса вже не було поруч. Вона сховала свій сором у самотній печері й так і не знайшла розради. Відтоді німфа жила у подібних місцях, туга виснажила її настільки, що від неї залишився лише голос.
Echo and Narcissus, John William Waterhouse, 1903
Чи завжди відлуння в галерейних просторах України було таким гучним, як зараз? Я хочу побудувати ехо-камеру в одній з таких інституцій. Останнім часом багато малюю ескізи просторів, обладнаних купою конденсаторних мікрофонів та моніторних колонок.
На рахунок цього є дві ідеї. Перша: всі звуки, які поступають мені через мікрофони, я перетворюю в musique concrète-ish твір в режимі реального часу. Друга ідея полягає в тому, щоб люди, заходячи всередину, чули всі звуки, які вони продукують (шорхання ніг, кроки, розмови, кашель) в десять разів гучнішими з відсутньою (мінімальною) затримкою. За достатньої кількості гостей має утворитися звукове полотно, таке собі дзеркало водойми, що час від часу коливається від вітру.
Наприкінці лютого Мінкульт анонсував, що припиняє видачу дозволів артистам для виїзду за кордон в умовах воєнного стану. Про це висловився арт-критик Олексій Мінько:
«Ну добре, якщо вже так, то займіться тим, щоб біло- та кольоро-задих розумниць і розумників привозити сюди робити з українцями мистецтво та культуру. На одних Бйорні (Бйорн Гельдхоф – арт-директор PinchukArtCentre) та Клеменсі (Клеменс Пул – куратор, музичний продюсер) не проживеш (…) А що нам, пацанам? Треба відкривати школу рісьорча, щоб дистанційно моніторити світову культуру. Або продовжувати вірити, що нашого внутрішнього різноманіття вистачить для того, щоб культура (ви)жила».
Культурне поле України взаємодіє з українським культурним полем за кордоном під впливом взаємної ізоляції. Як крижана річкова вода в закритій пляшці взаємодіє з іншими поверхнями за допомогою конденсату, що утворюється через різницю температури. Прикладав собі до лоба пляшку моршинської біля Контрактової в липні 2024. Напевно, робитиму це й цьогоріч.
Володимир Прилуцький в тексті для цієї платформи поставив питання: «Якщо ми тут (в Україні – ред.) лишилися, то ми автоматично марковані незламністю?». Слушна думка, однак наразі я вважаю, що всі ми – мист_кині в Україні_та за кордоном – точно марковані відчуттям взаємної ізольованості. Але який стосунок мають відчуття до фактів?
В ізольованих суспільствах явище ехо-камер оприявнює себе найбільш яскраво. В умовах неможливості виходу назовні, ідеї відбиваються від поверхонь і повертаються до адресатів майже незмінними за суттю. Без потрапляння цих ідей за межі замкненого простору утворюється дефіцит нових сенсів. Це, якщо бути згодним з Олексієм Міньком, викликає вимирання культури.
В рамках резиденції «розсіяне засіяне» ми, зокрема, обговорювали, чи існує якась ієрархія травм – система, в якій вирішується, чий (який) біль заслуговує на більшу кількість ресурсів (увагу, можливостей, грошей тощо). Зараз мене цікавить не стільки наявність такої системи, як середовище, яке сприяє виникненню такого питання. Я неодноразово чув у приватних розмовах про заздрість тих, хто залишилися в Україні, до тих, хто виїхав. Менш часто (за час великої війни в мене була лише одна маленька поїздка до країн ЄС) я був присутнім у розмовах українців закордоном про їхню відірваність від контексту та діяльність спільноти, що перебуває тут.
Мені все одно чия травма більше заслуговує на ресурси. Давайте просто почнемо говорити, будь ласка. Можна назвати це художньою практикою, якщо від цього цінність дії зросте. Ми зможемо розвиватися у співізоляції навіть за відсутності приїзду 200 Бйорнів та Клеменсів до України ще якийсь час. Але чомусь цей шлях досі не є чимось сталим станом на 4-й рік повномасштабної.
Мені подобається, що це питання порушує резиденція «розсіяне засіяне». Але це випадок, який лише започатковує практику подібних комунікацій, і потрібно десятки «розсіяних засіяних» протягом кожного року, щоб не тільки зрозуміти наше становище (перебування в ехо-камерах), а й використати цей досвід у майбутньому.
Можливо, визнавши, що ми опинилися в ізоляції, почувши власне ехо, ми матимемо шанс відчути щось нове. Я не кажу про якийсь розвиток, порозуміння. Відчути щось – має бути достатньою мотивацією.
Наприклад, ми зможемо не тільки поглянути у місце розколу в давньогрецькому міфі (момент сприйняття Ехо Нарцисом, відмова Немезиди карати його фатальною самозакоханістю), створити міф про вихід зі становища, в якому ми є. Ніяких гарантій на якесь «вирішення».
Інший шлях – стати прикутими до власного відображення в річці, поступово марнішати. А згодом на місці нашої культури проросте нова красива квітка. Цей троп хоча б має історію романтизації і має потенціал стати черноземом, корисними копалинами, ресурсом, який ділити між собою буде хтось нам не обовʼязково відверто ворожий, але з більшою вірогідністю чужий, далекий.
Повернімося до моєї ідеї встановити десятки мікрофонів в багатоповерховій художній будівлі, додати до них десятки колонок. І прикрасити все це нарцисами. В ідеалі – зробити це одночасно в Україні та в місті за кордоном, де проживають багато українців, що переїхали за кордон через повномасштабну війну. Ідея про ехо-камери в мене зʼявилася у квітні 2014-го року. Я закінчував 11-й клас у ЗОШ №12 в Словʼянську.
___________________________________________________
Посилання
1 – Edith Hamilton, Mythology: Timeless Tales of God and Heroes (https://archive.org/stream/mythology-timeless-tales-of-gods-and-heroes-by-edith-hamilton-jim-tierney-jim-tierney/Mythology_%20Timeless%20Tales%20of%20Gods%20and%20Heroes%20by%20Edith%20Hamilton%20%26%20Jim%20Tierney%20%26%20Jim%20Tierney_djvu.txt)