З усіх можливих дисклеймерів, які я хотів написати, було вирішено залишити тільки один: якщо когось цей текст образить – я тримаю в голові лиш ідею якогось недосяжного єднання й ідеального діалогу, і не маю на меті когось образити. 🧘
Текст присвячений для ваших нас, чи наших вас. Не думаю, що він здатен щось змінити, проте, відчуваю потребу в тому, щоб викласти тезово деякі думки та підняти їх на поверхню, щоб менше говорити про них за спинами.
Мотивацією до написання стали розмови з колегами, які, до речі, дали активну згоду на використання спільних думок в цьому тексті. Також текст натхненний досвідом спільної присутності на мистецькій лабораторії із художниками, які перебувають за межами України.
У цих роздумах я визначатиму себе українцем домашнім чи навіть одомашненим.
На участь у лабораторії LAB: DOCU/СИНТЕЗ х Архів війни подались близько 200 проєктів, для 5-денної освітньої програми було обрано 30, для фінальної експозиції – 10. Принаймні третина учасників “based abroad”, деякі з них навчаються в кращих університетах Європи. Після нескладного підрахунку і недовгих роздумів задався питанням: скільки з цих 170 учасників, які не пройшли навіть на перший етап відбору, було авторів, яким ця 5-денна освітня програма дала би значно більше, аніж тим, хто і так має всеосяжний доступ до освіти в закордонних університетах?
Українці в whatever country використовують свої можливості і вчаться на всіх whatever country програмах. Нехай, доїть їх до закінчення грошей, я тільки за, юзайте всі квоти, які можливо, це круто. Але якщо говорити про будь-якого домашнього художника, чи заслуговує його мистецтво на безумовну можливість послухати декілька лекцій хоча б на домашній лабораторії? Думаю, так.
Часто в наших культурних медіа натрапляю на новини про «можливості для українців в Європі», «навчальні програми для молоді в Європі», «стипендії для українців зареєстрованих в тій чи іншій країні Європи». Подумав і про квоти для домашніх українців.
Це питання варто адресувати організаціям та інституціям, як українським, так і міжнародним. Як багато грантів чи можливостей мають в пріоритеті залучення «митців, які зараз живуть в Україні»? Чи таке обмеження або квотування вбачається провінційним і позбавленим перспективи? Не кажу про повну відсутність таких програм. З останнього побаченого мною – конкурс на фінансування фільму «Повний Короткий» від RIBBON, Decentralized Pictures (DCP) та Групи Кінотрон, там за умовами зйомки мають відбуватися виключно в Україні.
Тут зрозуміле бажання українців, які поїхали, не втрачати зв’язок та бути експонованими «вдома» через локальні ініціативи (яких не те, щоб багато). Інституції відповідно прагнуть репрезентувати якомога ширше розуміння українського мистецтва і не ділити на закордонних і домашніх, апелюючи до «чесної» конкуренції за видимість та ресурси.
Здається, єдиним прикладом спроби побудови якісного діалогу між українцями вдома та українцями за кордоном є програма «розсіяне-засіяне» від Асортиментної кімнати, яка не ігнорує різницю досвідів, вдивляючись в болючі розриви. Є, звісно, пари «закордон-закордон», «Україна-Україна», що я не зовсім зрозумів, але дуже чекаю, якими будуть результати проєкту. Сподіваюсь, вони будуть на якомусь рівні публічними.
—————-///-//—/-//-/:/—//:/————=———-///-//—/-//-/:/—//:/————-
Чув, як один художник старшого покоління сказав про solo show іншого художника старшого покоління щось на кшталт: «чому той, хто зʼїбався, взагалі має голос в Україні?». Ще щось звучало про пошук «кращого життя в Європі». Я хочу вірити, що для всіх краще життя там, де вони живуть, і не хочу бути таким радикальним, наче репер, який придумав фразу: «уїхав – не пізді, а пиздиш – не уїзжай».
—————-///-//—/-//-/:/—//:/————=———-///-//—/-//-/:/—//:/————-
Відсутність послідовної комунікації держави щодо виїздів, експлуатація колись спрощеної системи отримання дозволів від Мінкульту та поїздки на навчання… Менше з тим, зараз маємо серйозні обмеження. Як чоловік за графою «стать» в паспорті хочу спитати: якщо ми тут лишилися, то ми автоматично марковані незламністю? Виїхавши з країни в якійсь спосіб, ви вже можете бути artist in a peaceful country, а тут, натомість, хтось має конструювати додаткову ідентичність: мобілізуючись, шукаючи відстрочку чи роботу з бронюванням, а також думки про безпеку, шахеди і прильоти нікуди не поділись. Мені також страшно. I can’t believe I’m even writing this shit, really. By the way, ви виїхали в «екзиль» через війну, чи все ж таки через мобілізацію, чи може вам в Україні було заборонено створювати ваше мистецтво?
Помітив і на своєму досвіді, і з чужих розповідей, що ті, хто поїхав, в своїх стражданнях бувають ще й ображені на тих, хто залишається в Україні. Просто крінж.
Теперішня еміграція відрізняється від еміграції УНР або покоління Другої світової, адже державність збережена, а також не всі стали вимушеними мігрантами. Я нещодавно почув, що українське мистецтво відбувається і розвивається за кордоном, просто ми тут цього не бачимо. Ок, куплю крутий бінокль на День Соборності, буду спостерігати.
Досвід вимушеної міграції різний навіть серед тих, хто перебуває в Україні. Ми тут з кожнем днем стаємо все більш чутливими, з’являється багато внутрішніх правил щодо ведення розмов, доречності певних тем та запитань. Здається, навіть мій донбаський досвід багато людей почали розділяти. Є сподівання, що українці за кордоном – єдині люди, окрім нас, хто може зрозуміти всі внутрішні мікроконтрасти досвідів і проявляти щиру емпатію з розумінням усієї повноти контексту: чому ми лишилися, чому хтось пішов воювати, як почуваються ті, чиї міста окупували росіяни.
Я не буду вимагати equal exposure, бо equality is a myth. Але все ж таки, якщо не можеться, або не хочеться, все-одно спробуйте подумати і проявити солідарність з тими, хто залишився. Люблю вас, сонечки, пишіть в коменти. Цьом. 🤝 🫂
P.S. Тут мав бути агресивний заклик в бік Кирила Серебреннікова, але на цій платформі заборонений хейтспіч.