Як часто вам траплялося відчуття, ніби речі, які ви споглядаєте, не мають існувати? Коли у залі притлумлюють світло і, серед тисняви крісел і тіл, ваші м’язи напружуються. Ви не до кінця розумієте, чому рухи чи слова на сцені печуть у горлі, розгублено озираєтеся: що це за присмак у роті?
Засновуючи меню на домашніх овочах чи-то фруктах, я часто зустрічала сумніви від людей поза родиною. Вони не визнавали такої потреби, як виплюнути частину страви, допитувалися, чи можу я описати свої сумніви щодо продуктів на смак, а коли мені не вдавалося, жартома називали розбещеною і вередливою.
Мій досвід в театрі одразу розпочався насиллям — бутафорною кров’ю, якою без попередження оббризкали глядач/ок, і погрозами зачинити вихід із приміщення на час вистави. Тоді я не означила його як насильницький. Для цього знадобилися роки перегляду вистав і вчування у стривожене тіло. Утім тепер я розумію, що «розбещена» чи «вередлива» — це лише виправдання, аби триматися зручних шляхів.
Насичені сонцем і смаком, огорнуті людськими зусиллям і руками, продукти з фермерських ярмарків нагострюють чутливість. Я добре відрізняю ті помідори у супермаркеті, які, імовірно, виросли в теплиці, або ж зміни в молоці від корови, коли та чується здоровою чи хворіє. Це — півтони, які помітні через досвід і тому доступні не всім. Моя ж задача полягає в тому, аби довіряти своїм відчуттям і знаходити для них слова. Коли хімічні речовини лягають до рецепторів на язиці, я більше не соромлюся озвучувати смаки і доходити висновків про їжу.
Сьогодні, завтра і доки це матиме значення я запрошую вас на дегустацію.
Наводячи в приклад овочі, фрукти, ягоди та інших їстівних аґентів, я наввипередки прошу в них пробачення. Передусім за те, що поєдную їх з неприємними досвідами і закликаю до свідчення про нерівність. За іронією, це обмеження я впроваджую, аби надати вислову жінкам.
Якщо вас нудитиме, зробіть перерву. Ви на правильному шляху.
Проба перша: гіркота.
«Земля» (режисер — Давид Петросян, прем’єра — 23 вересня 2023 року).
Інколи гіркота, що ховається позаду язика, дає пересторогу. У ній впізнаються зіпсовані овочі або ж заправки для салатів. Травлення відторгне їх як небезпечні і якнайшвидше виведе назовні.
Часом гіркота поєднується з іншими смаками і через декілька шматків, доки очі мружаться від незвички, безповоротно зацікавлює. Тож ми хочемо ще. Так у роті лускає грейпфрут. Він вимагає балансу, — якщо із соком пустити до рецепторів його шкірку, гіркота затьмарює приємніші солодкавість чи свіжість. Але з мірою і без поспіху, вона перемішується і маскується. До гіркоти, як і до всього решта, можна привчити, схожим чином нас привчають до сексизму.
Похила сцена присипана сіном і вкрита дірками. Через прогалини до поля зору глядач/ок здіймаються люди. Напруга завмирає, спрагла до першого образу, що рамкуватиме дію надалі. Чоловіки виринають із оголеним торсом головою догори. Вони розвернуті до залу спиною — лопатками, хребтом, плечима. Замість жінок з’являються їхні ноги, тіло вистромлюють перекидом, зупиняючись у кількох сантиметрах від лобка. Доки здалеку лунають дитячі крики, ці оголені ноги згинаються, розходяться, обтирають одна об іншу п’яти.
Тіло жінки втискають у землю ще до першого виголошеного слова. Його використовують як ілюстрацію:
Жінка = низ = вагіна (навряд чи вульва або клітор) = родючість.
Чоловік = верх = голова = прийняття рішень.
Жінки приймають у себе фалос і народжують дітей. Їхні обличчя і голоси необов’язкові для суспільства, порівняно із вагіною вони є другорядними. Цей ланцюжок можна розмотувати, ніби заховані в кишеню циркача хустини. Кожна його ланка це протиставлення, що тягнеться до європоцентричних нащадків від давньогрецьких філософів. Доторку, нюху і смаку вони не довіряли так само, як і жінкам (Carolyn Korsmeyer, Gender and Aesthetics).
Коли я згадую цю сцену чи навіть її описую, близ горла збирається нагіркавлена нудота. Деякі речі я ніколи не зможу перетравити.
Проба друга: солоність.
«[Ти] Романтика» (режисер — Олександр Хоменко, прем’єра — 23 квітня 2024 року).
У текстах спрілу шкіру описують як солону. Коли в задушливу ніч я лишаюся наодинці з письмом, то часто кусаю себе за руку чи за коліно. Якщо втиснути шкіру зубами і розігнати смак до піднебіння, то можна відчути плівку сирого м’яса. Сіль — шершава на дотик, піт виокруглюється краплинами. Ця випукла текстура смаку вимагає ще більшої близькості. Сіль необхідно злизати язиком, ніби ззовні дістаючи до свого або чужого тіла, із утриваленим доторком за можливості.
Як інтимний і ризиковий, цей смак потребує згоди глядач/ок, однак в театрі її відкидають.
Змагаючись між собою у поезії, актори залицяються до жінок. Аби не ходити далеко від сцени, обирають найперші ряди і, без обіграних питань, обривають із глядачками відстань. Як показує запис із Києва, фізичну близькість випробовують виключно на жінках. У бісексуальність граються тільки між своїми, актор з актором, за погодженим і відпрацьованим сценарієм. Я чітко пам’ятаю, як виставу розпочинають із жарту: уявіть собі поезію, де дружина кидається посудом у свого чоловіка. Зала сміється (я сподіваюся, що ніяково), а двоє акторів підсідають до глядачок і ведуть розмову через них. Я стискаюся у кріслі і хочу втекти до підлоги, коли пізніше, тримаючи за обличчя чи за шию, цілують одну з глядачок.
Моя шкіра пріє і засолюється через страх.
Єдина близькість, якої я хочу, це лизання шкіри на кріслі. Кусання театрального сидіння, доки актор/ки, застиглі на сцені, не наважуються видихнути в мій бік.
Проба третя: кислота.
«Клуб ‘Зневіра’» (режисер — Владислав Білоненко, прем’єра — 11 листопада 2023 року) і допис contemporaryact від 22 листопада 2024 року.
Коли я думаю про ківі, то щелепу зводить як за рефлексом. Кислота його зеленої м’якоті застигає у пам’яті м’язів. Язик спазмує від одного образу, — які причинно-наслідкові зв’язки тригерять його насправді?
У виставі свідомого театру триває сцена. Вона не рухає сюжет і ні до чого особливо не призводить, але от посеред дії на акторку виливають воду. Можливо, ви не звертали уваги, але владна динаміка водолійства переважно зумовлена ґендером. Майже так само, як у попередній пробі, дію чинять тільки над жінками. Серед плівки суміжних випадків мені щоразу спадає на думку найрадикальніший. Він — виструнчений, у закритому сухому одязі вивищується над нею і зливає воду з пляшки. Вона — на підборах, сидячи, тягнеться рукою до сумки, тонкі шлейки сукні спадають їй з плеча під тиском води, тканина збирається на грудях. Фотографія долучена до тексту, яким в Україні рекламували відомого закордонного хореографа, — він мав би взяти участь у престижній тренувальній програмі. Звісно, що саме він тримає пляшку в руках.
Мені знову заціплює щелепу.
Проба четверта: солодкість.
«Земля» (див. гіркота) і «Камінний господар» (режисер — Сергій Маслобойщиков, прем’єра — 22 березня 2025 року).
Я люблю солодке. Але деякі вироби з обробленою забагато разів олією залишаються післясмаком печії. Тоді їхня солодкість перетравлюється годинами і не виводиться з язика ополіскувачем. Так виглядає занадто білий і підозріло рідкий крем в еклерах. Найчастіше їх продають у малих магазинах біля зупинок чи на розі будинків. За сприяння сонця і липких мушиних лап, вони тісняться у жовтій коробці від таких виробників, як «Нектар», а згодом тягнуться додому у целофані.
Обираючи серед творів відомих українських письменниць, режисери схиляються до тих, де персонажок передусім визначають стосунки з чоловіками. У «Камінному господарі» геройки вивищуються і занепадають через владу і кохання, обидві чесноти втілені чоловіками. «Земля» на радість Грушевському, Франку, а в майбутньому — і Донцову, зливається із народницьким дискурсом. У центрі протистояння — українське село проти чужого міста, традиція проти модернізації, сім’я і стабільність проти зламу поколінь і занепаду нації. Жіноча сексуальність у пізнішій творчості Кобилянської змигує оком і ховається за традиційними стосунками, адже фантазії і нестабільні романи не сприяють демографічному зростанню.
На мою думку, ці еклери не мали шансу.
Мене нудить від самої потреби писати про це, як вперше. Називати імена, обирати слова для того, як розташовують жінок на сцені. Коли ідеться про мізогінію, усі метафори губляться. Вони втрачають надмірність і хоробрість перед огидним.
Я торкаюся м’якоті, шкіри і кісток. Мене торкає сексизм. Навіть найменш помітний, навіть той, де насилля висловлене поміж іншим — нібито випадково й без наміру.
Доки розроблені чоловіками моделі витримують першість і некритичність у популярних просторах, наші уява і смакові рецептори атрофуються. Зв’язки між жінками у мистецтві («matrilineage», як це формулює Міра Шор) потрібні нам для того, аби практикувати альтернативні рецепти і переозначити робочий простір, тримати, не ковтаючи, питання: а що ми робимо в кімнатах і на сценах? Розбещені і вередливі, голодні до нового і радикального, які світи ми можемо створити?
Картка аперитивів:
«Art and Feminism», Peggy Phelan & Helena Reckitt.
«Gender and Aesthetics», Carolyn Korsmeyer.
«Making Sense of Taste: Food and Philosophy», Carolyn Korsmeyer.
«Wet: On Painting, Feminism, and Art Culture», Mira Schor.