«Яким глухим, патріархальним не було наше маленьке місто, а й туди міцними струмками покотилося нове життя тих років <…> Кость пильнує її книжки, її ручки тонкі та ніжні»
Олена Пчілка
«Товаришки» (III, IX), 1887
Давай напишемо цю історію разом: хлопець, як йому пристало казати, розвиває стосунки з дівчиною («Вона прекрасна жінка», — постійно каже він про неї та про кількох інших дівчат), в її день народження він надсилає подарунок — тритомник Айн Ренд «Атлант розправив плечі». Дівчина, як пристало бути тим, хто не дасть ошукати себе поганою літературою, миттєво його полишає. Стосунки завершуються. Блокнот із каліграфічним написом на обкладинці «Більше, ніж Вікуся» нема кому дописувати.
— Коли я писала «Давай напишемо цю історію разом», я не мала на увазі, що пропоную долучитися до її створення. Є ж різні форми участі. В історії є чимало жінок, які друкували, записували та переписували тексти своїх чоловіків. Цьому сприяє патріархат, прогресуючий дефіцит уваги в інформаційному потоці… [«Іноді з проблемами важко впоратися самотужки. Дзвони на гарячу лінію»] …тому їхні імена переважно забуті, тоді як автор досі живий. Навіть якщо помер.
Я дуже хочу продовжити нашу історію: дівчина запрошує хлопця на побачення, де вони малюватимуть портрети. Вона — арт-терапевтка, він — щиро вірить, що не вміє малювати. На прохання допомоги дівчина вирішує відповісти відмовою. Пояснює: саме мовчазне малювання одне одного зможе їх зблизити. Через те, що все це фільмує величезна знімальна група, хлопець та дівчина змушено роблять вигляд, ніби до останнього не бачать зображень, які проступають на зворотах їхніх полотен — персонал шоу не подбав про це, залишаючи в цій сцені шпарину в реальність. Коли портрети написані, пара грає щире здивування, інтерес до символічного змісту двох облич. У дівчини на портреті різні очі, синє та червоне. Хлопець дійсно закодував у цих кольорах послання: дівчина ніяк не стає для нього зрозумілою. Але він знає, що має право просто попрощатися з художницею і використовує цю можливість за першої нагоди.
— Чому я взагалі вирішила подивитися тринадцятий сезон «Холостяка»? Слушне питання. Передусім мене цікавила інклюзія [Чоловік поруч наливає вино, яке вони не будуть пити. Додає: «Головне, щоб все було щиро»] Бачити — важливо. А ще важливіше розуміти, що бачення не є чимось самоочевидним. Жінки довкола холостяка постійно повторюють: очі, у нього такий погляд, його очі, він так на мене подивився, я подивилася йому в очі, «ти небесноокий» [Чоловік поруч наливає чай, який вони не будуть пити, але, щиро кажучи, глядачі та глядачки будуть]. Мене цікавило, як телеканал, власником якого є Піктор Вінчук, один з сотні найважливіших людей мистецького світу 2024, а директори і менеджери каналу є меценатами або партнерами потужних проєктів сучасного мистецтва України, як вони будуть репрезентувати художниць і мистецтво для багатомільйонної авдиторії свого медіа. Ну, як сказати: за схожим принципом, подібно до того як вино і чай в рекламних інтеграціях. З відмінністю, бо за напої вони отримують гроші, а малюнки на тарілках дають можливість зібрати кошти на ЗСУ. Власник і директори каналу, як і холостяк, який не п’є алкоголь, але постійно наливає собі вино для демонстрації товару на камеру, як і переважна більшість учасниць проєкту, ніколи не будуть це споживати, бо мають доступ до кращих продуктів. Натомість бідніші глядачки–споживачки часто опиняються в ситуації вибору між «Бризками шампанського» (картиною любощів з арт-терапевтичного сеансу) і «Пристрасним фруктом» (вчителькою малювання, що дає «дівчатам поринули у світ самчиківського розпису»). «Інклюзія і патріархат», як казав мій друг про це шоу.
Любов — це ексклюзія під іменем троянди. Наприкінці на нас чекає церемонія троянд. Однієї чи двох, чи ім’я їм легіон. Троянда це троянда це троянда це троянда це троянда це троянда це троянда це троянда… «У мене немає для тебе троянди. Дозволь тебе провести». Пам’ятаєте ім’я авторки, яка написала цей вірш?
by Олена б. Пчілка