Невдовзі відкриється конкурс на представництво України на Венеційській бієнале мистецтва 2026. Тож, здається, зараз хороший час, аби привести свої роздуми щодо організації Павільйону 2024 у форму підсумків та побажань. Цей текст не є спробою накидати лайна на спільний вентилятор та не має на меті множити скарги (бо кому і на кого скаржитися насправді невідомо), а радше підсумовує частину мого досвіду.
Підсумок перший і, як на мене, найбільш очевидний: попри численну критику Венеційської бієнале, нам важливо там бути.
Що два роки організація Бієнале проводить мистецьку та архітектурну виставки, а кіно-, музичний, танцювальний та театральний фестивалі – щороку. Ця ініціатива, з часто прихованими джерелами фінансування, практично захопила і монополізувала більшу частину Венеції. Події в межах Бієнале здебільшого говорять про інклюзивність, солідарність, деколонізацію, що часто суперечить принципам, за якими ця організація працює, базуючись на ієрархії, ресурсах, статусах. Участь у Мистецькій бієнале є дуже дорогою пригодою для країн-учасниць, а тенденція, щоб було блокбастерно, яскраво і по-багатому, нікуди не зникає і навряд чи кудись подінеться (якщо ви не Павільйон України 2024). Бієнале оприявнює розрив між бідними та багатими країнами, що зрозуміло навіть з просторів, які вони займають. В Джардіні розміщується 30 національних павільйонів, більшість з яких мають своє просторе приміщення, а подекуди й окрему будівлю (сади Джардіні – одна із нечисленних зелених зон у Венеції, яка закривається для вільного відвідування на час проведення Бієнале). Країни, які ще не мають власних перманентних павільйонів, але прагнуть залишатись в межах традиційних локацій Бієнале, розміщуються в Арсенале (до 1980 року величезний промисловий комплекс з виробництва військових кораблів), де якість та розмір простору відповідає кількості грошей, які країна готова за нього заплатити. Деякі країни орендують приміщення поза цими локаціями. З 2019 року Україна займає (з початку повномасштабного вторгнення на безоплатній основі) невеличкий хол в Арсенале, де обмежень більше, ніж місця, щоб щось розмістити. Сейшели, наприклад, знайшли місце в кутовому приміщенні за українським, яке було важко відшукати та ідентифікувати (участь російського куратора та координатора-британця, який досі приїздить до Московії з лекціями, в команді цього проєкту дуже швидко позбавили мене співчуття щодо їхньої незручної локації). Хоча, звісно, питання розміщення Павільйону України стосується не керівництва Бієнале (яке радо здає в оренду будь-який, навіть непридатний, вільний клаптик простору під павільйони), а Міністерства культури та стратегічних комунікацій України, яке на цей час є основним організатором національного проєкту на Мистецький бієнале.
Як би жахливо це не звучало, Венеційська бієнале залишається однією з найвпливовіших подій у сфері сучасного мистецтва, а також важливою частиною культурної дипломатії країн-учасниць. Разом з Документою та Арт Базелем, Мистецька бієнале – найбільш відвідувана виставка сучасного мистецтва у світі (≈700 000 відвідувачів за сезон).
Підсумок другий – залученість Міністерства культури до створення та презентації Павільйону є мінливим явищем.
Павільйон України – це не приватна ініціатива (до чого, власне, і відсилає приставка “Національний” в його назві). Започатковує цей процес саме Міністерство, оголошуючи конкурс, збираючи журі, координуючи процедуру відбору майбутніх кураторів. Але згодом, коли починається робота над втіленням проєкту та його презентацією, Міністерство рухається в бік мінімізації своєї участі (чи навіть самоліквідації).
Зазвичай мінімальне залучення державної організації до проєктів є позитивним чинником: менша кількість комунікацій, обтяжених бюрократією, менше протистоянь потугам притягнути на відкриття Хор Верьовки, менша ймовірність зіткнутися з цензурою тощо. Останні Павільйони України на Бієнале – це результати роботи не великих інституцій, а окремих кураторів та приватних ініціатив. Проте у випадку з Бієнале, присутність міністерства є не формальністю, а необхідністю.
Українські кураторки, художники, дизайнери, комунікаційниці здатні створити Національний проєкт, на відкриття якого прийдуть міністер_ки та офіційні представни_ці інших країн. Але чи було офіційне представництво достатньо активним в нашому випадку? Швидше ні, ніж так. На самому відкритті Павільйону у 2024 році з офіційної делегації Міністерства культури був присутній лише комісар, заступник Міністра з інформаційної політики, Тарас Шевченко.
В перші три дні роботи Бієнале (відкриття для обраних) відбуваються постійні паралельні процеси комунікації – між кураторами та журналістами, між кураторами і художниками, глядачами і виставкою, та багато іншого; тут окрему роль має комунікація між політичними істеблішментами різних країн. Налагодження останньої починається задовго до відкриття з обміну офіційними запрошеннями, координацією розкладів делегацій та продовжується, коли делегації приходять одна до одної в павільйони в надії зустріти своїх колег з іншої країни. Комунікація між Бієнале та національними павільйонами, або між павільйонами здійснюється на рівні державних представництв цих країн, а не кураторів мистецтва.
Не знаю, наскільки дотримання політичних ритуалів має вплив на відносини між країнами поза межами Венеції, але кількість та активність закордонних політиків в перші дні роботи виставки навряд чи викликана лише інтересом до мистецтва, чи сувенірних сумок (хоча тут можна посперечатись, бо навіть найбільш вишукані відвідувачі та відвідувачки навіженіють, коли бачать безоплатну сумку). Можливо, Міністерство культури просто не сприймає виставки сучасного мистецтва вартими відвідування і не бачить їх елементом “мʼякої сили”?
Підсумок третій – брак тяглості та інституційної пам’яті дуже гальмує робочі процеси.
Кураторська команда, що обирається кожні два роки, щоразу починає процес підготовки з самого початку (точніше за десять кроків до того початку). Транспортування Венецією, особливості приміщення Павільйону України, яке наполовину складається з евакуаційних шляхів, особливості монтажу виставки і затвердження креслень та конструкцій сертифікованим в Італії архітектором – всі ці моменти хотілося б дізнатися чи то через особисту комунікацію з представником Міністерства, чи хоча б у вигляді інструкцій створених на основі попередніх років. Ця тяглість відсутня найперше в самому міністерстві, де, здається, знання та розуміння процесів прикріплені до людини, а не до посади. Систематизована інформація про Бієнале, яку можна зафіксуватися в одному пакеті документів, кожен раз віднаходиться заново. На довгий час основною роботою кураторів стає говорити з командами попередніх років, зіставляти їх досвіди один з одним та з актуальними вимогами Бієнале. Окрім того, значна кількість цих знань мала б бути в кураторів ще на етапі подачі конкурсної заявки, адже має прямий вплив на бюджет, що є одним із найболючіших питань в процесі підготовки.
Підсумок четвертий – відкрита інформація про бюджет на реалізацію Павільйону України – відсутня.
Не існує будь-яких офіційних документів, які чітко відповідають на питання “Скільки грошей Мінкульт виділяє на реалізацію Павільйону?”. Непрописана та незрозуміла організаційна та фінансова відповідальність Міністерства додає багато хаосу до ситуації, де ніби все всім зрозуміло, все якось відбувається, і Міністерство ніби і є, але його і немає. Поширена практика в організації національних павільйонів – оголошувати кількість грошей, які країна готова інвестувати в проєкт ще на стадії оголошення конкурсу. В такому випадку частина бюджету павільйону, що надається державою, перетворюється в гарантовану підтримку, а не подарунок, який ще треба заслужити.
Тут необхідно зазначити, що аргумент “не на часі” (тобто в міністерства є важливіші справи ніж фінансування національного представництва на Бієнале) працює так собі. По-перше, тому що саме Міністерство оголошує конкурс, а значить ініціює майбутню участь країни на виставці. По-друге, і до війни, і тим паче під час неї сучасне мистецтво є важливою частиною адвокатування України за кордоном та стратегічних комунікацій.
Загальний висновок
Підготовка Національного павільйону – концентрований складний, але дуже цікавий досвід, можливість зустрітися з усіма ймовірними та здавалось би неймовірними ситуаціями та викликами підготовки виставки, можливість значно підтягнути навички кризового кураторства та менеджменту. Здебільшого це величезний нескінченний масив комунікацій, а також тягання, носіння та возіння дуже важких речей, що не робить пригоду менш цікавою та захопливою. Поки багато інших долають цю пригоду на різного типу водних транспортах (хто на вапоретто, хто на водних таксі), ми пливемо як Кейт в Титаніку на чому попало (але хоча б не як Джек).
