«Увага, смертні! Це я, Брудний Білий.
Протріть свої злиплі очі та йдіть голосувати!
Ваше майбутнє в ваших руках!
Негайно обирайте: Аліна Клейтман чи Євген Голубенцев?»
За сивої давнини, у році 2021-му після Різдва Христова, 24-го числа листопада, якщо покладатися на статтю у Vogue, в центральній галереї Києва з клікбейтною назвою (далебі, еротику там побачиш не часто) відбувся мистецький конклав — Artist’s Prize. На загал невідомо, наскільки жахливим був кінець цього диспуту, та надвечір Аліна Клейтман, зазнавши поразки в дебатах (її номінанткою була Богдана Україна), стояла на столі та порошила прокльонами вельбучних учасників та нейровідмінних митців.
Якби інституційні стратегії так само були настільними іграми, клітинку галереї там описували б так: тут трапляються шляпи. Інституція буває непослідовна. В своїй діяльності вона перебуває в альтернативному світі, що практикує локальну версію неоліберального ринку, через що не останнє місце в цій утопії посідають соціальні проєкти. Задуми інституції не завжди складаються в цілісну стратегію. Особливо, якщо орбіти подій тяжіють не до галереї. Інклюзивність є планетою в цій системі? Чи та дискусія листопада 2021 року була відкриттям поблизу пояса Койпера, згодом переглянутим?
Хвильку, тут виявлена помилка: не «центральна галерея Києва», а «центральна галерея України». Пусте. Що по виставці? «Жахливий кінець чи жахіття без кінця?», AI-інспіраторкою якої виступила Богдана Косміна aka Богдана Україна, — це не постіронія і не зумерський шейк. Блищить наче глянець, а вдає з себе коштовне бідне мистецтво.
Коли білий дим конклаву заклубився на розі Рейтарської та Стрілецької, на вулицях і в барах шепотіли про Акцію Тірґартенштрассе 4 (Т-4), відповідну масштабу арт-тусовки з орбіти центральної галереї України. Мовляв, як активістка ЛГБТК+ могла дозволити собі такі слова на адресу художника з синдромом Дауна? Які то були слова, вже не вдасться відтворити. Проте невдовзі Супер-Аліна пережила овідієву трансформацію — з’явився Брудний Білий, скоріше блідий блазень-симулякр третього порядку. Оповідач про війну, у якого немає жодних шансів перевершити або хоча б зачепити нутрощі реальних білих лідерів наддержав. «Я поверну пластикові трубочки!», — за таке голосують, а не за жахливий кінець. Навіть якщо це одне й те саме.
Я подумки голосувала за Голубенцева, але його перемога вислизнула з рук, які віддавали художнику голоси. Через три роки галерея прийняла рішення не враховувати результати конкурсу, корегуючи програму виставок на користь другого місця. Для уважних OSINT-історикинь мистецтва це може виглядати як непряма відповідь на конкурс кураторського проєкту від України на Венеційську бієнале 2017 року. Що б там не було, я стою на сходах перед входом на виставку і розумію: Голубенцева розсіяли, а зерна Блідого Білого засіяли. Якщо це лендарт, гарно, що його підтримала Vidnova, бо Patreon для комерційної галереї стає жахіттям без кінця. Балансування на линві, натягнутій між соціальною роллю та накопиченням приватного капіталу, додає обтяжувачів акробату та в довгостроковій перспективі ще дужче випробовує витривалість смертних.
by Олена б. Пчілка