Дисклеймер. Стаття не може замінити консультацію психолога чи будь-якого іншого спеціаліста. Якщо ви відчуваєте, що можете становити небезпеку для себе або інших, невідкладно поговоріть про це з близькими чи друзями.
Кілька днів тому я стояв на платформі станції метро у Харкові. З правого боку налетів порив вітру, і я чув і бачив, як поїзд заходить на перон. Це була зеленоока радянська машина, повільна й стара. На мить мені захотілося стрибнути прямо перед нею. Я уявляв, як стрибаю на рейки, падаю, відчуваю, як вага рухомого потяга розчавлює моє тіло, а потім зникаю в забутті. Але, звісно, я дочекався, поки потяг зупиниться, відчиняться двері, і спокійно зайшов у вагон, дотримуючись норм прийнятної поведінки. Це бажання раптової смерті було мені не чужим. Я також відчуваю бажання стрибнути, коли дивлюся вниз з балкону на 7-му поверсі, в квартирі батьків.
Французька культура, завжди уважна до інтимного, як зазначила Ханна Арендт, звернула увагу на цей маленький тривожний елемент наших думок. Бажання стрибнути в урвище. Не йти в укриття. Вистрілити з уявної зброї у випадкову людину на вулиці, або загнати машину в іншу чи на пішохідну доріжку з людьми. Дати ляпаса комусь на очах, невдало пожартувати, щоб отримати по пиці. Існує поетичний французький термін «l’appel du vide», що перекладається як «поклик порожнечі», що виражає ці бажання. Що ж це за бажання? Звідки вони беруться? Як вони впливають на нас?
Розуміння прийшло на одному з тренувальних полігонів під час БЗВП, куди значна кількість чоловіків потрапили після розлучень, самотності та нудьги. Одна річ, яка є цілком зрозумілою щодо прагнень покінчити з життям, це їх миттєвий і слабкий характер. Це явище дуже відрізняється від суїцидальних схильностей. Справжній фізичній спробі померти, як правило, передує багато роздумів, обдумувань, планування та свідомого прийняття рішень. Ці роздуми щодо самовбивства відбуваються внаслідок важких життєвих обставин. «Поклик порожнечі», навпаки, з’являється нізвідки. Будь-яка людина в будь-яких життєвих обставинах може відчути раптове бажання вдарити себе або людину, можливо, найближчу людину, яка сидить прямо перед нею. Підняти голову під час кулеметного обстрілу чи наступити на «пелюсток», щоб просто подивитись як розірветься стопа. На щастя, цей поклик слабкий і швидкоплинний. Його можна проігнорувати, хоча і не всім це вдається. Порожнеча, здається, не надто голодна, щоб з’їсти нас. Дійсно, можна стверджувати, що досвід явища є скоріше життєствердним. Кожного разу, коли я відчуваю бажання покінчити з життям, я ігнорую це, відмовляюся від цього. Пустота дзвенить, але я не відповідаю. Натомість живу далі. І зрозуміло, що це не тільки я. Усі українці, хто щодня відчуває це бажання померти від новин, нехтують їм і продовжують жити. Ми відмовляємося стрибати з платформи, тому що нам потрібно дозбирати на ремонт пікапа, доробити з дітьми домашнє завдання, дописати незакінчену книгу або просто продовжувати дивитися у вікно з чашкою кави в руці.
Ігнорування поклику порожнечі є прикладом прихильності людини до життя. Чи банальної нерішучості? Легше ж стояти на платформі, ніж стрибати на рейки. Простіше дивитися на оточуючих, дочекатися зупинки поїзда і відчинення дверей, а потім тихенько зайти всередину. Здається, існує сильний опір тому щоб піддатися цим раптовим бажанням. Опір є недискурсивним, навіть належним чином не усвідомленим, а отже, навряд чи вибором. Це липка прихильність до того, щоб практикувати життя так, як воно практикується. Я постійно стою на балконі, коли приїжджаю до матері, тому що я завжди так роблю. Я продовжую використовувати ніж, щоб нарізати овочі, тому що це те, що я робив багато разів. Метод ігнорування поклику порожнечі полягає в тому, щоб не думати про це, а тому навіть не наважуватися на складний процес вибору. Цікаво, що це говорить нам про наше мистецтво. Скільки робіт створено за останні роки з огляду на пащу порожнечі? Скільки інших робіт не зроблено через її ігнорування, острах перед суїцидальними думками? Скільки речей ми не робимо через крайню потребу зображати життя, як воно має бути?
Але це відтворення людської культури у актах опору порожнечі, здається, дало тріщину. Велика кількість людей регулярно і з легкістю говорять про те, щоб покінчити з (нормальним) життям, чинячи щось глузливе, безсоромне, відверте, насильницьке щодо себе та інших, що руйнує наші усталені уявлення про себе та оточуючих.
Здається, що ми є свідками масової відмови від життя і суспільства такими, якими вони стали з війною. Це вказує на прикрий факт — ми хочемо звільнитися від усіх режимів дисципліни, що діють на нас, у найрадикальніший з можливих способів. Щоб наше «я» нарешті зʼєдналось у ціле, а наші рани загоїлись, можна підіграти бажанню втрати (честі, підписників, друзів, життя врешті-решт). Видається, всі у захваті від цієї некерованої тваринної безкультурної свободи.
Визнаючи, що велика кількість українців сьогодні відчуває бажання лишити життя через нестерпне буття-у-війні, та вдаються до безпідставних, ірраціональних насильницьких дій щодо себе та оточуючих, як має змінитися наше уявлення про публічні місця, де ці бажання є поширеними й стають сильнішими? Пішохідний міст на Труханів острів може бути дивовижним місцем для першого поцілунку, і в той же час, місцем, де мимохіть хочеться стрибнути до змілілего Дніпра. Повоєнна українська архітектура має почути заклики завдати шкоди собі та оточуючим й навчитись реагувати на них. Поклик порожнечі став звичайною властивістю українського існування, і йому потрібно надати належне місце в мистецтві та науковому аналізі.