Що шумить в мушлі?
Море? Відлуння пульсації власної крові? Море? Фрагменти навколишніх звуків, що один раз потрапивши всередину мушлі, вже не можуть вибратись назовні, ковзають гладкою поверхнею, йдуть обертом, крутяться на репіті? А може, все-таки море?
Не можу перевірити, бо моя мушля з Ялти — що на Азовському узбережжі, а не в Криму — загубилась в одному з крайніх переїздів. Не маю звички слухати чужі мушлі чи шукати швидку заміну тій, яка була зі мною довго. Але якби я зараз приклала її до вуха, то, можливо, почула б таке:
Ти видаєш книгу чоловіка, яку інші жінки не відкриють через прізвище автора. І хоч в цих текстах менше male gaze, ніж могло бути, але сексуальна емансипація там досі називається самооб’єктивацією.
Ти бачиш, як художник використовує жінок як одноразові емоційні чи сексуальні перев’язувальні пакети, — за літо цілу пачку, — але про ветеранів або добре, або ніяк.
Ти читаєш в соціальних мережах «вірш» про себе зі зверненням на імʼя та прізвище та публічним деталізованим описом непереборного сексуального потягу вперемішку зі стереотипними уявленнями про твоє географічне походження. Потім ти читаєш коментарі, вони не менш цікаві за твір.
Ти відкриваєш виставку, де художниці переприсвоюють свої тіла через гру, та вже думаєш, як захистити ці роботи від того липкого та присвоюючого погляду, який дехто точно принесе на відкриття.
Ти слухаєш історії колежанок про чоловіків — таких культурних та мистецьких чоловіків, — які били їх, невипадково та повторювано.
Щось з цього — власна кров. Щось з цього — близькі звуки, захоплені ззовні. І все це менше ніж за рік. Сонце не встигло зробити повне коло навколо Землі. Усе це — та нічого з цього — море. Піна та пшшшшпшшшшш, нерозбірливий звук з мушлі.
Що мовчить в мушлі?
Лютий 22-го багато чого обнулив: відчинив зачинені двері, розтопив заморожені стосунки, очистив кеш пам’яті. Ми забули, хто кого не любить, ми забули, хто кого скривдив. Або ж не забули, а перестали про це говорити, виносячи це за дужки. Це був рятуючий жест перезавантаження, що магічним кульбітом мав одночасно все відкотити назад та катапультувати нас в майбутнє. Три роки потому, в лютому 24-го я думаю про те, чи літопис гендерно зумовленої кривди та підкорення всіх, хто сприймається як обʼєкт, не прискорюється нині так сильно через компенсаторну дію. Але насправді це не так. Літопис наповнюється, як наповнювався завжди. Що змінилось — лише наш погляд на нього, нині радше відведений.
«Незрозуміло, що ми можемо пробачити, а що вже ні», — каже моя колежанка, коли ми обговорюємо кілька випадків, що нерозбірливо шумлять в мушлі. Одна справа, коли мова йде про вікові маразматичні стани, в яких простіше публічно пишатись своєю мізогінією, ніж щось з нею зробити, інша, коли йдеться про спільноти, де кордони гендерно обумовленої взаємодії давно не мали би бути табуйованою темою. Навіть на одинадцятий рік війни. Особливо на одинадцятий рік війни, яка в майбутніх підручниках зі світової історії може називатись деколоніальною.
«Незрозуміло, чи загубити ту (азовську-ялтинську) було не так і зле», — думаю я. Я так хотіла автономії, хотіла бути якщо не поза спільнотами та поза ролями, але якщо вже й так, то хоча б лише в критично та невідворотньо необхідних об’ємах. Я хотіла мінімалістичних електроакустичних композицій та абстрактного пшшппшшш в мушлі, а не аж стільки голосів — і захоплених ззовні, і власних. Голосів, що в унісон говорять про одне. Коли інші види зв’язку працюють зі значними перебоями, а говорити напряму часто дорівнює опинитись в тіньовому бані, то залишається говорити з мушлею, аби передавати сигнал небезпеки тим, хто в зоні доступу цього слабкого сигналу, хто чує ці частоти. Мушля — як апарат шифрованого зв’язку для тих, кому треба передати (одна одній) послання: «Ось із цим — будь обережніша». На кожну розказану історію про сексуально обумовлене підкорення та мізогінію, розказану публічно чи на вухо й шепотом, приходиться десяток нерозказаних та таких, що вічно нарізатимуть кола, ковзаючи внутрішньою поверхнею мушлі. Білий шум, так білий шум.
Море. В мушлі мовчить саме воно.