Р.Е.П.ЕТИЦІЯ ОРКЕСТРА
“Сотні років ми плачемо, що ми — чайка при битій дорозі.
Прежалісна пісня і справді гарна”
Юрій Шевельов “Над озером. Баварія”, 1948
Що дала українській мистецькій сцені група Р.Е.П. та її окремі учасниці та учасники в своїх взірцевих кар’єрах, так це плач за місцем в історії. Як уявити це музичним твором на Spotify чи YouTube Music, то в слухачок і слухачів з Києва він з року в рік посідав би високу сходинку у рейтингу за кількістю прослуховувань. Як уявити, що лірництво та кобзарство досі існує на київських вулицях, історія про недостатні представленість та визнання групи Р.Е.П. конкурувала би з “Ой у лузі червона калина…”, що лунає біля ескалатора на станції метро Золоті ворота. Кожна менеджерка та кожен культурний діяч, кожна галерея та поготів музей, кожна оглядачка підсумків року та кожен графоман, що називає себе мистецьким критиком, з 2004 по 2014 роки, а потім ще й з 2014 по 2024-й, якщо вони не підтримували уваги і не підсвічували вагу діяльності групи Р.Е.П., мали б відчувати за своє мовчання глибоку провину. Порцелянова тривожність — 20 років. Печатка смутку довжиною в ⅕ століття. Та ось нарешті, від грудня 2024 року Національний художній музей України, що на вулиці Грушевського, кілька місяців поспіль спокутує цю провину перед колективом, а за сумісництвом дає нам можливість побачити твори революційного експериментального простору.
Яким впливовим не був би Р.Е.П.-лямент (про це далі), не всі зрозуміли, про що промовляє цей плач і до кого звернений. Інколи це дійсно непросто, бо “офіційної культури”, проти якої виступали у колективі, ніхто в Україні не бачив або не хотів бачити, хіба називати офіційною культурою мистецькі практики, що функціонують в академії або за підтримки олігархату. Але через те, що самі художники і художниці Р.Е.П. функціонували за підтримки фондів Піктора Вінчука та Піната Хметова, підтримували професійні зв’язки з академією, така вервиця нанизаних роздумів щоразу заводить усіх аналітиків у поле непорозуміння з дійсним наповненням плачу реперів.
За завзятим виконанням і нав’язливим прослуховуванням, так наче це трек Million Dollar Baby в тіктоках і рілзах, цей плач закарбовується в місцевій мові та розростається до оркестру. Репертуар відрепетирувано, його можна слухати в долбі та нойзі, моно та стерео. Звичайно, з похибкою на талант (!), чи скажуть: “На якість”. Буває Мюслі UA, буває акустична версія The Man Who Sold The World на гітарі Курта Кобейна, з’являється як Бог з машини дісс на персональні виставки Станіслава Туріни. Виходить по-різному, але далебі по-справжньому народний твір передається з вуст в уста.
Вони вже й забули, хто перекинув місток від кобзарів до них самих, хто написав текст і музику ляменту. Можемо помислити, яка це хвиля авангарду, яка це координата в матриці українського мистецтва, та що б там не було, не варто забувати, хто викупив права на семпл. Або ж перевикупив.
by Олена б. Пчілка