Чергова співбесіда. Мене посадили за стіл навпроти старого ноутбука із затертою клавіатурою. Від цих стертих клавіш, мабуть, більше користі, ніж від мене.
Обернулася й подивилася на стіл позаду – там акуратно в ряд стояли пробірки з чиїмись аналізами. Що я тут роблю? Медичної освіти в мене немає, ще й крові боюся.
Мені скоро 30. І я з тих тридцятилітніх, якими в дитинстві ніхто не хотів би стати.
Меланхолійна й замкнута. Зі мною нема про що говорити. Я некомфортна і не життєрадісна. Не знаю останніх пліток і загалом здебільшого мовчу. Але навіть сидячи з байдужим виразом обличчя, я переживаю. Думаю про те, яке враження справляю, чи видно оту білу пляму на куртці. Чи хтось дивився на мене, коли я йшла сюди і спіткнулася.
Зайшла, привіталася, зняла шапку.
Блін, треба було йти без неї. Тепер сиджу, як ідіотка, з відбитком резинки на лобі.
Нігті без манікюру, думаю, краще сховати.
Питання до героїні:
– У вас немає дітей? Народжувати не плануєте? Ви не ображайтеся, що питаю. Ви ж маєте розуміти – це ваш прямий обов’язок як жінки.
– Ви ж не плануєте від нас одразу втекти в декрет?
– У твоєї однокласниці вже троє, чи тільки двоє? Ну нічого, кожному своє…
Мама:
– Ти не розумієш, діти – то ж таке щастя! Я б, мабуть, померла, якби тебе з сестрою не було. Твій батько другу дитину не хотів. Я коли тебе народила, сама з пологового пішки йшла, всі сусіди сміялися. Хотіла в петлю лізти, бо мене ніхто не любить. Ти нічого не подумай, я про тебе анітрохи не шкодую. От побачиш, ти як сама народиш – життя одразу зміниться. Я взагалі не знаю, для чого жити, якщо немає дітей.
Слухаю це все, дивлюся в стіну, ковтаю сльози та ледь киваю головою.
Ми сидимо з нею вдвох на дивані в повній темряві. На кухні чути брязкіт тарілок. За дверима чоловічий голос говорить сам до себе – щось про рахунки за світло.
Я кажу їй тихо:
– Мам, може, мені до психіатра пора?
Ігнор.
А на що я сподівалася. Я ж не мале дитя, щоб мене за руку вели.
Зранку холодно. В чому ходжу по дому, в тому й сплю. Рухатися зайвий раз зовсім не хочеться.
На фоні – жіночий крик, матюки майже фальцетом ріжуть по вухах. Іду вмиватися.
В емальованому відрі з водою, між шматками льоду, пливе мертвий павук. Колись я їх боялася. Зараз – все одно.
—
**Клас 5-ий**
Маленька дівчинка сидить за партою – тиха й не дуже охайна. Час від часу швидким поглядом сканує обстановку довкола. Щось малює в зошиті. Сусідка по парті вихопила її каракулі й понесла вчительці.
Вчителька:
– О, то ти в нас художниця!
(закадровий сміх)
**Вдома**
Мама стоїть наді мною, склавши руки в боки:
– І що ж ти там малюєш?
Я:
– Не скажу. Вийди.
**Знову школа**
Вчителька:
– Це точно ти малювала? Ну добре, поставлю тобі 11, але річна оцінка більше 9-ти не вийде. Треба було здавати роботи вчасно.
**Клас 10-ий**
Прийшли з подругою на день народження до однокласниці.
Подруга дивиться на портрет, який я подарувала іменинниці. Не шедевр, але вийшло симпатично.
Подруга питає:
– Можна я щось домалюю? Буде гарно, от побачиш.
Іменинниця:
(сміється)
– Якщо гарно, то можна.
Вона бере і малює їй член біля рота.
Ми після того дружили ще 5 років.
Зараз не спілкуємося. В принципі, не шкодую.
—
Нині сиджу безробітна й думаю.
Хочу власне житло. Хоч би й стару халупу. Я б її вимила, навела затишок, повісила гірлянду.
Збирала б гриби, ягоди в лісі. Може б тоді з’явилося натхнення.
Завтра йду на ще одну співбесіду.
Снідати не встигаю, на голодний шлунок п’ю каву, в районі підшлункової починає колоти.
Кажу мамі:
– Ти за мене не переживай. Якщо хтось зі знайомих буде питати, чим я займаюсь, кажи просто, що я наркоманка. Може, тебе хтось пожаліє.
Усі свої малюнки спалила в грубі.
Мама каже, що нарешті я порозумнішала.