КАТАНАНХЕ KILLJOY

Feminist killjoy. Феміністка, яка вбиває радість, гнітить атмосферу сімейного застілля. На думку її родичів і колег, деякі фрази не створені для того, аби звертати на них увагу. Вони настільки злитно впаяні у скатертину загальних переконань, що чіплятися за них вголос — неприйнятно. Коли проблему маскують під жарти, знецінюють, відмовляються ідентифікувати, ти сумніваєшся у власному ґлузді і водночас намагаєшся перекинути стіл. Назвати цю помилку в системі та довести, що вона існує.

Моя розмова з книгою «Катананхе» Софії Андрухович — це саме те сімейне застілля, де я руйную радість від читання. Довкола мене — середовище, яке повторює: який чудовий текст, і міт, і тіло, і Оболонь. Вони погоджуються одн/а з одн/ою, доки я сиджу з гарячими червоними щоками, відщипую шкіру з пальців. Хоча ця спільнота критичних текстів уявна і різноманітна, я не бачу у множині її досвідів своєї злості. Мене глушить мовчанка, засліплює невидимість, роздирає зсередини від того, що важливі й очевидні для мене теми лишаються під скатертиною. Моя злість кипить і злипається у легенях, прикручується до голосу, тож говорити інакше — неможливо.

Сімнадцять років свого життя я провела на Оболоні. У ранньому підлітковому віці, коли людська істота зазнає дорогоцінних досвідів, що назавжди її змінять, я захопилася давньогрецькою мітологією. Надалі я зберегла в собі навичку згинати її, як складник швейцарського ножа, і доплітала сюжети за потребами свого дорослішання і подіями в країні. У пізньому підлітковому віці, коли більшість пише про смерть, я голубила свої тривожності на екрані і сторінках тілесного горору, де біль змішується з насолодою, а фізіологічні зміни — жахливі і водночас сексуальні. Усі ці досвіди складають ландшафти моїх знань. Я пітніла з ними, вшивала колажованими клаптиками у життя. Коли я читаю «Катананхе», то ніби розглядаю себе в дзеркало. Воно пошматоване, і я себе не впізнаю. Мої риси зісковзують у злами між склом. Хіба ти не бачиш тут землі, якою ходила? Бог/инь, яких уявляла? Виділень, якими дихала?

Я – Obolon killjoy. Greek retelling killjoy. Embodied killjoy. Беру до рук рупора і кричу, доки злість стоїть на сторожі фізичних чи уявних кордонів. Як собака уловлюю запах несправедливості, навіть коли його старанно приховують. Під час прочитання «Катананхе» моя собака набиралася люті. Вона би роздерла Актеона, його мисливських собак, оленя, Лесю, сторінки зі швидкими нотатками «ідіть нахуй» на полях. Ось моя ідентичність, ось те, що дратує мене до скреготу зубів і втиснутої у стрес щелепи. Повторюючи за мисткинею Катею Лібкінд: «я б хотіла розповісти про свою практику з тіла брудної злої собаки, яка говорить риком і виділеннями»

Тож зла і спріла, я креслитиму Оболонь і її мешканців, переказуватиму її міти. Руйнуватиму «Катананхе» і буду в цьому безжалісно суб’єктивною. Пояснюватиму, чому, на противагу загальній думці, Оболоні у цьому творі не існує, давньогрецька мітологія — зайва, тіло — обмежене. Зрештою, я не лише реагуватиму на текст Софії Андрухович, а й створюватиму власний.

1. Уривок із дослідницької довідки

Софія Андрухович живе на Оболоні і пише про неї в «Катананхе». Як би моторошно це не звучало, я можу розпізнати, про яку частину Оболоні йдеться, де саме настоюється сонцем церква і квартира головних персонаж/ок. «Переказ сюжету не в змозі передати те, чим є «Катананхе». Якщо коротко, це якби Йоргос Лантімос знімав «Вбивство священного оленя» десь на Оболоні», — переконує нас літературна критикиня Тетяна Петренко. «Десь на Оболоні» — перше тривожне посіпування м’язів, після якого здогадуєшся, що Оболоні для тексту не існуватиме, і ця втрата мине непоміченою для тих, хто не торкався її землі ногами. Впізнавання є радше винятком, аніж закономірністю. На безіменних узагальнених вулицях персонаж/ки висмикують волосся і квіти, перекидають сміттєві баки, а до названої Оболоні повертаються лише тоді, як потрібно скупатися у Дніпрі з «гострими пахощами риби й намулу». Перша згадка про архітектуру району з’являється аж на сорок першій сторінці — рівним яскравим світлом у порожньому приміщенні Макдональдза, який є всюди і ніде водночас. На дев’яностій — короткочасний спогад про Набережну.

У Києві районна ідентичність творить долю. Вирости на Оболоні це не те саме, що вирости на Подолі, але й не те саме, що на Троєщині. Софії Андрухович довіряють, бо уява про Оболонь ще не залита цементом популярної культури. Мітичні гопники, що вкрали російський БТР у 2022-у році це, напевно, останнє, що пересічні мешкан/ки Києва чули про нас. Моя верхня губа сіпається, привідкриваючи ікла; я зла, бо знайомому місцю не приділяють достатньо уваги. Все, що я можу, це заповнювати порожнечі. Наприклад, цим уривком з дослідницької довідки.

Ареал: між станцією метро «Оболонь» і «Мінська», між озер Вербне, Йорданське, Кирилівське й Андріївське, уздовж Набережної з трьома її частинами: старою, новішою і найновішою.

Ландшафтні одиниці: радянські спальні райони, зведені за принципом «три в ряд». Однакові кольори, фасади, згини вулиць, за що місцевим духам любиться грати в хованки і заводити людей у відчай. Гаражі, озера. Випадкові острівки дикого лісництва.

Інфрастрактура: Оболонь має незалежну критичну інфраструктуру. Черга в поліклініці кусає себе за хвіст. Бійки після уроків в районній школі, зустрічі біля заіржавілих трамвайних колій. Цей район поглинає тебе, огортає щупальцями аж до затуплення органів чуття. Часопростір заклинює, як стару металеву запальничку. На Оболоні є все, що потрібно. Лишайся тут, лишайся. Не йди.

Фауна: «Corvus cornix — володарі Оболоні, популяція стара, середній вік дорослих птахів стільки-то років, розмах крил — до метра, іноді — двох, нахабність підвищена, лідер популяції — Казимир Узагальнений» (із «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», Володимир Рафеєнко).

Флора: довкола водойм розростається очерет. Рід трав’янистих рослин дружелюбний до жаб і нутрій, мошкари і комарів. Сприятливий й до людського втручання — тулячись до його коріння, у землю вростають порожні пачки від сигарет і бульварні романи у м’якій обкладинці.

Клімат: восени й подекуди взимку — туман, що розриває географію клаптиками. У ньому постійно щось ховається, як і в очереті. Усі провідники Оболонню приходять з туману.

Співіснування видів: для того, аби зав’язатися з Оболонню, нею необхідно ходити. Шаройобитись від нічого робити. Замальовувати в пам’ять її незв’язні місця, які не мають змісту й ніби випадково виникають на мапі, аби так само випадково зникнути.

Супровідні матеріали: кілька фотокарток. 

1. Озеро Вербне. На одному з берегів нависає хрест з написом «Почайна. 1000-річчя хрещення». Туман зустрічається з ненадійним льодом. 
2. Представники corvus cornix. На розі дому, що не потрапив у кадр, кафешка-прихисток для загублених, линяє назвами, як сезонна шуба, — як не зі зміною власників, так із законом про мову. 
3. Фотокартка Набережної відсутня. Як місце переходу, вона лигає тебе в точці А і випльовує в точці Б. Ти ніколи не доведеш, що на Набережній щось сталося.

1. Вправа на уяву

як ти уявляєш собі Артеміду чи-то Діану? богиню полювання, місяця, диких тварин…

«її міцний зад, півкулі якого розходилися й зустрічалися знову, погойдуючись над м’язистими напруженими ногами».

що ти бачиш тут, крім тіла і м’яса?

м’ясо не є словом, що описує. всі ми пересуваємо м’ясо у своєму тілі.

воно має свою аґентність — перелік мікроелементів, температуру, за якої скорочується чи розслабляється,

але чи має аґентність Артеміда у Софії Андрухович?

«хтось такий, як вона — міцна і безжальна, вічно жадібна до переслідування… під одіжжю, попри міць м’язів, була розхиленою, мов тріснутий від надміру соків плід».

плід зривають, споживають, у людиноцентричній уяві життя плодів завершується в шлунку,

м’ясо викладають на вітрині.

сильні, безжальні жінки це сексуально і смачно,

жінки це сексуально і смачно.

коли я уявляю собі Артеміду, то думаю про її мисливиць.

мисливиці Артеміди приймають присягу, і їхнє тіло, фізичний вік завмирають у момент

назавжди тринадцять, назавжди шістнадцять, назавжди…

від обітниці можна відмовитися, але більшість — обирає пройти з нею крізь життя.

обітниця без ротації, без демобілізації, у спільному супротиві монстрам.

Артеміда не бере ще інших прив’язаностей, окрім як до посестер, яких не може вберегти.

на її стегнах, неважливо, яка шкіра їх обіймає, пружна чи розтягнута, рівна чи розшита рельєфами

обтяжлива, як обладунки,

гойдається із кожним рухом відповідальність.

як ти уявляєш собі давньогрецьку мітологію? чи бачиш дороги, якими прийшли до неї Софія Андрухович, Ганна Улюра, я, будь-хто інш/а?

одна з них веде через Багдад, де перекладали давньогрецьких авторів,

але про Багдад згадувати соромно. він — занадто на Сході. згадувати про Схід всередині чи назовні країни — не таке інтелектуальне зобов’язання, як про Грецію. але тільки давню.

ту, що заморозили у 500 столітті до нашої ери.

ту, що лорд Елгін вивіз мармурами з Партенона, доки Греція перебувала в окупації.

посол однієї імперії в іншій забирає у неї право на власну історію.

Артеміда походить із землі, її культи належать людям, а не вихован/кам класичної освіти чи письменни/цям євроатлантичного простору.

Греція і її мешкан/ки досі існують, але Артеміду чи інших богинь їм не повертають, як і мармури з Партенона.

грецькою землею «Катананхе» не засіювали,

вона принесена в жертву універсальній історії, загальноєвропейській спадщині,

але все універсальне і тим паче загальноєвропейське належало комусь.

чи легше тепер уявити історію про Україну без давньогрецької мітології?

III. Зізнання

У мене проблеми з довірою. Я не вірю інтерв’ю, де про Оболонь йдеться як про дім, яким постійно гуляють. Коли не бачу назв, закорінених у мітології місць, мене не переконують абстрактні багатоповерхівки, які нібито відтворюють реальність і її ландшафти. Цей ґрунт під ногами належатиме будь-кому з Дніпром в полі зору і забудовою як не радянською, так висотно-неузгодженою. Я також вирвала з контексту фразу Каті Лібкінд про собаку. Вона продовжується:

«Я старанно чемна з усіма в повсякденному житті, але мрію образити хоч когось своїм мистецтвом, нагавкати, обісцяти. Поки що це тільки мрії, бо до цих пір мені вдавалося обісцяти тільки себе, до того ж так, щоб не бачили ті, кого це може обурити чи хоча б збудити».

Хоча я й намагаюся нагавкати на інших чи-то попереджаючи, чи-то привертаючи увагу, обісцявання себе — це показова тілесна практика. Я би всім рекомендувала сцяти на себе час до часу, особливо, коли йдеться про роботу з тілом.

Тіло у його найвразливіших і найогидніших досвідах належить передусім не персонаж/кам, але автор/кам. Наречений народом як батько боді-горору в літературі, Клайв Баркер мав тіло, що поєднувало смерть й еротику. Він — квірний чоловік, який практикував БДСМ і займався секс-роботою. Пріння над його текстами мені доводить, що коли твоє письмо залишається шрамами на тілі і виписує з них книги крові, ти лише тримаєш перед персонаж/ками дзеркало. Воно доводить до катарсису і незворотності ті трансформації, що втілено й емоційно закупорюються і в автор/ках. Якщо твої персонаж/ки купаються у блювотинні, це — твоє блювотиння, якщо назовні виставляють «западини спітнілих пахв із прожилками чорного бруду», це — твій бруд. Тіло не бреше, не ховається між рядками. Писати себе і своїх персонаж/ок тілом означає обирати вразливість. У кількості описів тіла і його видозмін «Катананхе» формується саме рамкою боді-горору — жанру в літературі, кіно й інших медіумах, що розглядає соціальні злами і тертя через гротескні трансформації людського тіла. Долучаючи «Катананхе» до цієї традиції, я наводжу вістрям ножа ті самі візерунки й прогалини.

Веду прямо. Стара жінка Жанна, у якої суспільна уява відбирає право на сексуальність, раптово її віднаходить через «тваринний» незахищений секс з молодшим чоловіком. Сексуальність як цінність, як така ж суспільна рамка, прибита цвяхами до стіни. Прикручені норми перевертають лише в пів оберту.

старі жінки це сексуально і смачно,

жінки це сексуально і смачно.

Повертаю праворуч, втискаючи ніж сильніше. Показуючи ті чи інші явища як огидні, ми ризикуємо не докінчити метафори і погодитися з суспільним осудом. Описуючи жінку, що пережила окупацію Київщини, Софія Андрухович «оточує її густ[ою] розпашіл[ою] хмар[ою] з чорних лискучих тілець, що налипали на обличчя». Головний герой Олекса задкує в огиді й страху. Старі люди в укритті — це передусім «шматки їжі й зубні протези, зморшки навколо ротів, відрижка». Ми боїмося старих людей, тілесних досвідів окупації, війни, так само від них тікаємо. «Катананхе» ж дає достатньо простору, аби упередження з огидою лишилися в крові замість вийти з системи потом і криком.

Завершую коло. Боді-горор досягає катарсису, коли людська подоба розчиняється і нічим не обмежується. Іти до кінця у відмові від тілесної норми — найстрашніше і водночас найхоробріше, до чого вдаються персонаж/ки. Натомість Леся, яка робила уколи для омолодження обличчя, довела його до стану «спотвореного, як уві сні», після кількох нервових зривів відмовляється від змін і скасовує їх. А її чоловік Олекса відмовляється від старшої жінки. «Нарешті ти повернувся», — каже Леся чи-то до чоловіка, чи-то до цілісності свого тіла.

В одній з розмов авторка віджартовується: «і тепер найбільший страх — що подумають про мого чоловіка, коли прочитають цей роман». Виносячи тіло й реальність за дужки, вона не наважується залити власну кров у контейнер і поставити перед людьми, «допоки сморід можна буде терпіти». Її персонажки — так само не наважуються до незворотних трансформацій. Тіло виставлене напоказ за склом, стерилізоване і намите губкою.

 

Повертаю праворуч, втискаючи ніж сильніше. Показуючи ті чи інші явища як огидні, ми ризикуємо не докінчити метафори і погодитися з суспільним осудом. Описуючи жінку, що пережила окупацію Київщини, Софія Андрухович «оточує її густ[ою] розпашіл[ою] хмар[ою] з чорних лискучих тілець, що налипали на обличчя». Головний герой Олекса задкує в огиді й страху. Старі люди в укритті — це передусім «шматки їжі й зубні протези, зморшки навколо ротів, відрижка». Ми боїмося старих людей, тілесних досвідів окупації, війни, так само від них тікаємо. «Катананхе» ж дає достатньо простору, аби упередження з огидою лишилися в крові замість вийти з системи потом і криком.

Завершую коло. Боді-горор досягає катарсису, коли людська подоба розчиняється і нічим не обмежується. Іти до кінця у відмові від тілесної норми — найстрашніше і водночас найхоробріше, до чого вдаються персонаж/ки. Натомість Леся, яка робила уколи для омолодження обличчя, довела його до стану «спотвореного, як уві сні», після кількох нервових зривів відмовляється від змін і скасовує їх. А її чоловік Олекса відмовляється від старшої жінки. «Нарешті ти повернувся», — каже Леся чи-то до чоловіка, чи-то до цілісності свого тіла.

В одній з розмов авторка віджартовується: «і тепер найбільший страх — що подумають про мого чоловіка, коли прочитають цей роман». Виносячи тіло й реальність за дужки, вона не наважується залити власну кров у контейнер і поставити перед людьми, «допоки сморід можна буде терпіти». Її персонажки — так само не наважуються до незворотних трансформацій. Тіло виставлене напоказ за склом, стерилізоване і намите губкою.

За відчуттями, це — моє слово проти слова Софії Андрухович, а може — поряд. Я так до кінця і не розумію, на кого сцу. Час покаже, а з ним — будь-яка жива істота, що проросте зі зволоженого ґрунту. Я стоятиму на ньому ногами, із ножем, недовірою, собакою, шматками м’яса. Повторюватиму, що критичний текст спершу відчуваєш м’язами і збитим диханням. А потім збираєш в оберемок теоретичні і втілені досвіди і пишеш на полях: ідіть нахуй.

Тексти і концепти, яким я завдячую появою цієї роботи:

• “Books of Blood”, Clive Barker.
• On Katya Libkind, Kateryna Iakovlenko.
• The Endless Reinvention of Greek Mythology, Kate Alexandra.
• “The Feminist Killjoy Handbook”, Sara Ahmed.
• The Problem with Greek Myth Retelling, Kate Alexandra.
• Авторський маніфест Каті Лібкінд для Secondary Archive.
• Вбивство священного оленя на Оболоні, Тетяна Петренко.
• «Катананхе», Софія Андрухович.
• «Катананхе» Софії Андрухович. Закинути добре слівце за оленя, Ганна Улюра.
• «Межі колаборації: мистецтво, етика та Донбас», Вікторія Донован, Дар’я Цимбалюк, Олександр Кучинський, Катерина Сірик, Дмитро Чепурний.
• «Мондеґрін», Володимир Рафеєнко.
• «Я хотіла написати текст, ніяк не пов’язаний з війною»: Софія Андрухович про «Катананхе», Ксенія Білаш.
• Олена Гусейнова у розмові з Софією Андрухович для Радіо Культура.