Хто таке сучасне українське мистецтво?
Я б хотіла уникнути таких узагальнень, як зайчик та котик, постмодернізм та наївний живопис. Мистецтво це завжди про конкретну людину в конкретному контексті. Це Юля, Лєна, Петро, Юрій, Ксюша (всі люди, чиї імена тут є, дали активну згоду на те, щоб тут бути).
- Бути мисткинею — це постійно балансувати між піклуванням про сад: втручанням у досвід, його синтезом і збереженням, та між мандрівкою лісом: довірою дорозі та вмінням бути спостережливою.
- Ми всі десь бачили ліс, якого ніколи не знайдемо. Ліс, потрапляючи у який, відчуєш: я бу_ла у лісі, знаю, що є ліс, я знаю, що є його таємниця та краса. Я бачила туман і цю папороть під ногами, САМЕ ЦЮ, і це значить, що я дізналася, що є папороть і зрозуміла, як з нею бути в довгостроковій перспективі — як її любити та поважати.
Спойлер: нічого я не зрозуміла.
Минулої весни ми з друзями приїхали у Ворохту полазити по горах. У момент, коли я знайшла себе десь дуже далеко на горі, посеред лісу, я дуже чітко відчула, що я ще ніколи не була так далеко від лісу, від гір і від того, чим цінна природа. Мені було холодно, мокро, боліла голова та хотілося додому спати, чухати руду товсту кішку та писати грант.
Коли я нарешті потрапила додому та передивлялася фоточки з гір, я відчула та пораділа тому, наскільки це було красиво.
********
Я сподіваюсь, що на важливі питання не можна відповісти собі раз і назавжди. Не можна визначити, що таке мистецтво, і що ми тут робимо, бо визначення вислизають тим скоріше, чим більше прагнеш їх усталити. Сумніви — це подарунки.
В 11 класі здавалося, що вибір професії — це такий один вечір за столом вдома, коли визначаєш: «я художниця і займаюсь мистецтвом». На практиці виявилось, що визначати себе як художницю я стала лише після того, як почала діяти як «Ксюша художниця».
- Мене вражають рослини. Минулого року я дійшла до того, щоб захоплюватися: «скільки дерев мене оточує! Вони різні, і якось не віриться в Ад Данте. Бо якщо в Аду є дерева, то це вже не Ад, а опенкол на Рай»
Нещодавно я раптом усвідомила, думка вдарила мене всередину душі: «скільки? Скільки дерев мене оточує прямо зараз?».
Я вийшла на балкон, відчинила вікно та порахувала дерева на пяточку біля дому. 28. Мене зараз оточує 28 різних дерев: якесь садово-плодове дерево, клени та каштани.
Я перерахувала декілька разів та вдивлялась в опале листя. Так вражаюче, що їх аж 28 на такому маленькому шматку землі.
******
В якийсь момент я злякалась, що бачу своєю аудиторією, глядачками та глядачами, дуже малу кількість конкретних людей, здебільшого друзів та художників/художниць. Я вирішила порахувати (чомусь думала, що вийде до 10 людей). Дуже здивувалась, що вийшло аж 40 людей, і це лише ті, кого згадала за хвилин 5.
- Люблю подвір’я. Ночами я відчуваю, що воно належить тільки мені та паркувальнику. Та безхатькам іноді. Вони гримлять сміттям у баках і сміються. У мені народжується безлика причетність. Часто близько четвертої ранку. Мені потрібно наповнити її кольором та формою. Я не розумію, а ні, розумію, як це саме почуття може народитися в громаді. Воно народжується, але варто вийти з громади, і пропадає. І тоді хочеться крикнути, що хочу своє, своє і лише своє почуття. Щоб тільки я і нескінченність.
Я кричу: «Літо!», – у відчинене вікно першого червня щороку. З усіх сил кричу. Щоб тільки я і нескінченність. А потім зустрічаю сусіда на лекції, і він каже, що чув мене. Це моє причастя.
*******
Думаю, що простір десь всередині, де ми незрозумілі нікому, це не привілей і не прикрість самотності, а базова потреба.
- Я їздила до Львова. Це було дуже красиво та, здається, що Львів – це моє особисте місце для відновлення. Не знаю чому саме, просто якийсь дух міста цілує розірвані частини моєї душі. По-перше, я вірю в душу. Не знаю, чим вона є і не буду турбувати себе довгими поясненнями. Просто душа є душа. Колись хтось вигадав цю конструкцію і навіть, якщо на рівні мови вона вже набридла, то впевнена, що на рівні самої душі, вона все ще те, що треба. Не знаю, як саме краще описати конструкцію людських нутрощів. Хтось колись придумав, що це має бути одне слово. У когось колись було дуже мало часу на те, щоб його вислухали. Або хтось колись усвідомив у собі дар братися за руки – з’єднувати. Вообщем це не так важливо.
Дух міста: тато колись сказав, що в Біблії написано, що кожен регіон має своїх духів. Я думаю, це спрацьовує набагато автентичніше, коли в ньому з’являється тато. Дуже важливо, де чуєш те, що чуєш своїми вухами вперше. Якби я вперше це почула у фільмі, це не було б секретом адресованим особисто мені у Харкові 2016 року. Тут би не підключався весь той контекст.
- Вдома чекають чуткі хвилі сумнівів, вони врізаються в мене впевнено, гостро, і протистояти їм неможливо.
Мене не вистачає, мене раптом стало катастрофічно мало, але переді мною раптом відкрилася дорога та почуття еліотського волхва (в російському перекладі).
Мене гризуть непідконрольні мені території мене самої. Таке відчуття, що раптом хтось у моїх грудях задався ціллю не дати втекти з мене та проломити собі шлях назовні у великий світ.
Вони стукають стукати, несхожі на серце, невмілі у своїх військових стратегіях. Хто вони? Я не знаю. Якісь дуже конкретні, але абсолютно не пізнавані маленькі лицарі. Сумніви, коники, каштани.
У мене не вистачає сил боротися за місце для трави в моєму місті, не можу більше збудувати ритм молитви, які я зазвичай ось тут пишу. Тому що все, що написане раніше, здається тепер приводом для темного диму – сміху. Для головної зброї цих маленьких лицарів, що так старанно стукають усередині моїх грудей.
*******
КАБи, шахеди, визначення критеріїв успіху, сумніви, експозиції, радість, перформанс, думка про те, щоб рахувати, гілки – трапляються в одному просторі.