Я не могла перестати думати про це.
Дитячі зморщені тіла та великі сяючі прикраси. Навічно застиглі гримаси скривлених облич. Біла шкіра відлунює синявою формаліну. Товстий шар скляної банки перешкоджає безпосередньому контакту мертвого тіла з величчю всесвіту.
Фото-серію Іллі Чичкана “Сплячі принци України” я побачила в телеграм-каналі Єви Кафідової, — і миттєво вступила із цією серією у безмовний діалог. Світлини тих, хто не зміг народитись, але навічно зафіксовані Іллею Чичканом у стані ембріона, від якого мене віддаляє 21 рік життя.
Це мутовані ембріони. Рання стадія розвитку організму зі стійкою зміною генного апарату. Ненароджені громадяни моєї країни, одягнені у “коштовні” прикраси.
Фото-серія була створена Чичканом як продовження проєкту “Мутанти в ілюмінаторах” в межах виставки “Алхімічна капітуляція”, що відбулась у Севастополі в
у 1994-му році за кураторства Марти Кузьми. Місце, де експонувалась сайт-специфік інсталяція, підсилювало жахливість зображуваного: воєнний корабель “Славутич”. Він був введений в експлуатацію у 1992-му та одразу став важливою частиною ландшафту міста-героя Севастополя, котре в 1994-му ще було закритим. Севастополь постійно зберігав та підігрівав тріумф воєнної могутності, культ війни – репетиції парадів та прославлення учасників оборони Севастополя були рутиною.
“Я подумав, що воєнний корабель — це просто мутація звичайного корабля. Спершу кораблі робили, щоб плавати, а потім вони мутували”.
На кораблі “Славутич” зберігалася ядерна зброя.
Знаходжу пряму мову Чичкана про історію створення серії, текст з журналу НОН 2000-го року.
“Я зрозумів, що мутованим кораблям можна протиставити лише людські мутації. Метнувся в Музей медицини, набрав різних мутантів: двоголових, пʼятируких, різноформних. І поспішив з ними в аеропорт Жуляни”.
Подальша історія по рівню внутрішньої напруги тягне на голлівудський блокбастер: дорогою колби розбилися, машина просякла токсичним формаліном, мутантів довелося перекласти в сміттєві пакети, які ледь не конфіскували в аеропорту [Чичкан виправдовувався, що він – студент медінституту, а це його дипломна робота]. У Севастопольському морзі митцю дали розчин, яким згодом Чичкан наповнив басейн, де й зберігав свої експонати. Згодом розмістив ембріонів з мутаціями в ілюмінаторах корабля, а за кілька років увіковічнив ідею серії у світлинах.
Абсурд. Жах. Огида. І водночас відчуття захвату від спроби возвеличити тих, хто не зміг розпочати власне життя внаслідок страшного вибуху на атомній електростанції. Ода ненародженому поколінню здійснюється з допомогою оздоб, вишуканість яких не контрастує з плодами — радше навпаки, холодний блиск є органічним продовженням маленьких тіл.
“Я нею пишаюсь. Це одна з моїх найкращих”.
5 років тому на hromadske вийшло інтервʼю з Чичканом, під час якого художник пригадує інші деталі щодо “Сплячих принців України” — вони здебільшого стосуються його персонального сприйняття твору через два десятки років від часу створення роботи.
“Я був чистий, практично цнотливий художник. Інформації було мало. Хіба кілька флешбеків з-за кордону, журнали деякі”.
У моїй голові одразу виник зв’язок між “Одна з моїх найкращих” і “Я був практично цнотливим художником”. З даної нитки сформувались запитання: чи потрібно знати все на світі, аби дати собі право творити? Адже одна з дебютних робіт автора потрапила в канон сучасного українського мистецтва.
Пошуку відповіді супроводжується внутрішнім екскурсом у власне минуле. Я здобувала освіту в Карпенка-Карого – моя майстерня була заточена на тележурналістику та акторство. Викладачка товкмачила: ”ви – ніхто”. Іншим золотим правилом була інструкція: спершу ти опановуєш канон, а тільки потім можеш дозволити собі його порушити. Якщо вистачить сил.
Я дивлюсь на роботу “Сплячі принци України” з безумовним захватом, не беручи до уваги контекст. Нас з часом створення серії розділяє всього 30 з гаком років, але скільки всього змінилося. “Алхімічна капітуляція” відбулася в час, коли офіційні радянські обмеження було різко знято, а нові правила ще не встигли сформуватися. Поняття етичності та доречності не існувало впринципі. Нині про те, аби працювати, наприклад, з ембріонами як з матеріалом й мови йти не може – така ідея навряд буде дозволена на рівні розробки, але навіть якщо проєкт і трапиться, то, вірогідно, його чекає жорстка критика і кенсел. Наша доба у найменших деталях аналізує політкоректність того чи іншого вчинку митця – яскравим прикладом є актуальна станом на час повномасштабного вторгнення дискусія щодо використання уламків або частин бойової техніки у творах мистецтва будь-якого напряму. Тоді як Чичкан у 1994-му році спокійно везе ембріонів у пакеті в аеропорт Жуляни, не зіштовхуючись ані з дошкульними коментарями, ані із зауваженнями, які могли би зупинити його проєкт. І це, мабуть, чудово.
Я тішуся, що Чичкану вдалося досягнути апофеозу – створити роботу за внутрішнім покликом в часі, де все цьому сприяло: значне фінансування “Алхімічної капітуляції”, закритість експозиції від зайвих очей та непотрібних думок, рафінований мистецький бекґраунд та гіпертрофована сміливість обʼєдналися та стали ідеальним ґрунтом для серії, яка до сих пір вражає, чіпляє, спонукає до рефлексій.
Живучи в час буквально щоденної загрози смерті від ворожої ракети, ми жартуємо про ядерний вибух та моделюємо ситуації, за яких застосування атомної зброї може стати можливим. Це страшно. Це некрасиво. Цього не мало би бути – але це є. Так само як і воєнний корабель у Севастополі з плодами-мутантами в рамках експозиції. Робота створена Чичканом залишається актуальною та гострою, а ядерні загрози постійно присутніми.
Для мене “Мутанти в ілюмінаторах” – феномен, побудований на щирому бажанні зламати систему та вразити глядача. Чичкан дозволив собі “вибрик”. Процес створення інсталяції на кораблі – суцільний mess, а не ідеально чистий та продуманий. Митцю вдалось створити проєкт, що до сих пір вражає, та створює та розмиває межі поняття гуманності. Що робить нас людиною? Чому ми досі воюємо та експонуємо мистецтво на воєнних кораблях? Чому не розірвемо ланцюг смерті?
Я б щиро воліла, аби Чичкан й інші митці, що сміливо заявили про себе в рамках “Алхімічної капітуляції”, ділилися своїм досвідом, більше розповідали про передумови й процеси молодому поколінню митців, тим самим формуючи міст між епохами, адже ми стикаємось з проблемою відсутності розуміння контексту подій, що відбулися лиш кілька десятків років тому. Вони залишаються закапсульованими, як ембріони в банках – холод та далекість від сучасного дискурсу не грає на руку ані авторам, ані глядачам. Можливо, побудова звʼязків та передача досвіду зробила б мій болючий процес росту як молодої авторки менш деструктивним. Без цього нам залишається лиш аналізувати архіви у пошуках істини. Домислювати власні інтерпретації.
Чичкану вдалося створити свій проєкт в час, коли нові обмеження не встигли сформуватися. Живучи зараз, в не менш складний період, я стикаюся більше зі спробами осмислити, а не нагло вражати. До цього мене змушують як внутрішні, так і зовнішні обмеження, сформовані викладачами, новими моральними нормами і мною самою.
Розумію, скільки всього мало відбутись, скільки жертв мало стати землею, скільки атомів переплестися між собою, аби виникла я і моє бажання до творення. Але бажання і можливості можуть бути не співмірними з реаліями.