“Не помітила бджола, як на землю ніч лягла”
Степан Жупанин
“Світлячок та бджілка”, 1989
У Вкраїні огляди на виставки повсякчас існують як одиничні записи, розчерки, декларації про намір і сумнів, не вписані в порядок речей. Стежки до них заплутані, а як вже трапляються на очі, тоді читаються через пилові окуляри, міряються прутиками клітки читаючої, лінійкою читаючого. Авторкам і читачкам бракує єдності не в бажаннях намалювати своє вікно, зім’яти папір, показати знайдені малюнки чи скульптури мого батька, обрати фрагмент або маленьку солодощ, — у цих мріях вони можуть поділяти дещо спільне. Утруднення виникає в самій події(проміжку) їхньої зустрічі. Читання перетворюється на недоречні доторки, а авторки, що слідкують за хаотичними коментарями до текстів, уявляють своїх читачів одягненими у сталий костюм для окупанта. Але часом відбувається синхронізація — несподіване порозуміння.
(Це не просто відчуття, уважна читачко та/або уважний читачу, тобі не здалося: в цьому абзаці перераховані всі назви робіт мисткині Анни Звягінцевої. Нехай твоїм світлячком, що допоможе співіснувати з темрявою, стане сайт http://annazvyagintseva.com/ua/)
Я дотепер перебуваю під враженням. Текст про виставку Анни Звягінцевої “Світлячок” на Лівому березі був не просто прочитаний директоркою Мистецького Арсеналу (де виставка проходить). Читаючи, вона вочевидь відчула дискомфорт, форму присутності того, що називають критикою, а потім, чи прощаючись, чи повертаючись до свого враження, написала про це пост у фейсбуці, не називаючи при цьому ані імені автора, ані сам текст. Лише зазначила, що автор — бундюкало. Після цього (це вразило мене надто більше), директорка ГО Музей сучасного мистецтва (де виставка не проходить) зрозуміла, до якого тексту зверталася перша директорка, і залишила під її постом коментар, який викриває усю протилежність аґапе, приховану між рядками допису.
Аґа, — переповнена подивом я, — тобто вони знають, про що йде мова та про що непрямо пише автор. Тобто вони відчувають загрозу або сатисфакцію від написаного. До того ж і перша директорка, і директорка ГО однаково поставилися до тексту як до негативного критичного письма. А що ж там написано? Пішла читати, бо побіжний перегляд тексту не виглядав аж таким захопливим, як тред.
“Фома”.
“Звягінцева тче”.
“…але є нюанси” (це останні слова огляду)
Погоджуюсь, текст має присмак цукерки Берті Боттс “вушна сірка”. Написаний немовби інтелігібельною сутністю, що шукає сенси і прояви раціо в місцях, які фізично не переносить, принагідно глузує з уваги до почуттів. Будує догматичні твердження штибу “Втрата умоглядності, а згодом і чуттєвості”, яке натомість легко перевертається як пісочний годинник. Тоді вже втрата чуттєвості відраховує момент, коли найвигадливіші умоглядні розвилки нікуди не приведуть. Автор пропонує власний термін: недоступний пейзаж. Виставку бачить безсенсовним світом мертвих. Насамкінець вирішує поговорити про розкіш комерційної галереї Voloshyn. Чому? Цих нюансів ми вже не дізнаємося.
Про практики Звягінцевої в тексті не багато. Автор спрацював як конструктор DIY-пастки для директорок, аби не називаючи імен вивести їх за власною волею на публічну розмову про інституції та критику. Тож хто їх спіймав?
На хвилях радіо “Мушля” передають тривожні новини про автора тексту. Низка історій про недоречні доторки. В редакцію by text надходять скарги на публікацію тексту Альони Каравай. В етері лунає дзвінок від слухачки: “Алло! Алло! Кажу вам, будьте уважні! Насильство легітимується через критичний дискурс!” У студії дзвінок перебивають жартом: “Велосипед винайшов щезник, тримайтеся подалі від складних речей”. Пастка на пастці. Утім дискурс дійсно має владу. Влада в того хто говорить певним тоном, а найкращим захистом залишається напад. Ткач, що нещодавно писав про “Світлячка”, пише у себе на сторінці персональну історію переслідування жінкою. Саме тут ми знаходимо можливість відчути, як література може бути переконливішою за події, що відбулися. Якщо текст завершується вдалою метафорою (особливо давньогрецькою) це дає автору додаткову силу предків.
Орфей мав надзвичайні вокальні здібності. Його слухали усі живі. За однією з версій, цей спів символізував чоловічу солідарність. Під час виконання Вакх посміхався й ставив лайк під постом Орфея, що давало молодому критику відчуття власної безпеки.
by Олена б. Пчілка